Iван Франко

Вся тремчу, а так і здається, що тону в нім, роблюсь частиною його.

Хіба ж женщини можуть інакше? Те, що вам, твердшим, тупішим, видається кокетерією, комедією, се у них найінтимніший, несвідомий вияв їх натури, се у них таке просте, і конечне, і неминуче, як дихання легкими і ходження ногами

Тямиш, як ти обтирав мені сойчину кров із уст, і цілував мої уста, і вцитькував мене? А того-таки й не допитався, за що я забила сойку.
А на обід ми з’їли її смажену. І сміялися. Тямиш? Але я тоді вже знала, що нам не бути в парі, що та сойка – то наша розлучниця.

Живе, реально живе, працює, думає, терпить і бореться, паде й тріумфує тільки одиниця.

«Вічно жить і любить! День за днем! День від дня!
А життя — то борня! А любов — то брехня!

Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні!
День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!

Не для нас, о, богине, твій божеський дар!
Хоч над світом я цар, та над серцем не цар

Вічно жить! О, богине, се жарти, се сміх!
Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх?

Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!
Я в нірвану волю, чи в Олімп, чи у ад!»

Микола. Ой ледащіє, ледащіє.