Анна Франк

будь задоволений тим, що в тебе є.

Сподіваюся, що я зможу довірити тобі, як нікому дотепер не довіряла, сподіваюся, що ти станеш для мене величезною підтримкою.

Мені здається, що потім і мені, і взагалі усім буде нецікаво читати одкровення тринадцятирічної школярки. Та не в цьому справа. Я просто хочу писати, а головне — хочу висловити все, що в мене на думці.

«Боюся за щось узятися — а раптом це заборонено?»

якщо хочеш взнати людину як слід, треба хоч раз із нею посваритися. Лише тоді можна скласти думку про неї

Я хочу стати не такою, як я є, тому що я не така, якою мені хотілося бути…

Колись тут в будинку жили дві кішки — одна на складі, друга — на горищі. Варто було їм зустрітися, як починалася страшна бійка. Та, що на складі, завжди нападала перша, але та, що з горища, завжди перемагала. Тому їх і прозвали: складську кішку як німців — Моффі, а ту, що на горищі, як англійців — Томмі.

Я й уявити собі не можу, що світ коли-небудь стане для нас таким самим, як колись. Звичайно, я часто кажу: «Після війни!» Але кажу я про це як про повітряний замок, як про щось нездійсненне. Про наше життя вдома, про своїх подруг, про школу з усіма її радощами й турботами — взагалі про все «колишнє» я згадую так, ніби це все трапилося не зі мною, а з кимось іншим!

Людину всі можуть любити, та вона все одно буде самотньою, якщо нема нікого, кому б вона була «найдорожчою за всіх»

Поясни мені, будь-ласка, чому більшість людей так боїться відкрити свій внутрішній світ? Чому я поводжуся в товаристві зовсім не так, як слід? Мабуть, тут є причина, знаю, та все ж не зрозуміло, чому навіть з найближчими людьми ніколи не буваєш цілком відвертим