Ерік-Емманюель Шмітт

Я запрошував Гейманна до себе, він — закликáв до себе. Пляшечка віскі стала звичним приводом, щойно ми дізналися про нашу спільну пристрасть до цього напою; вмостившись перед каміном, ми сперечалися про вміст солоду, що створював неповторний смак цієї дорогоцінної рідини, про присмак торфу, підсушеного димом, та породу дерева, з якого було зроблено кухву; Самюель нахвалював заводи на березі моря, стверджуючи, що віскі зріє, вбираючи дух водоростей, йоду і солі. Захоплення шляхетним напоєм, як не дивно, розвинуло нашу культуру споживання води, адже, щоб покуштувати найміцніші сорти — так звані single casks, міцність яких досягала 55—60 градусів, — ми тримали по склянці у кожній руці: першу з віскі, другу з водою; пипки на наших язиках постійно шукали нових джерел рятівної води, необхідної для бездоганної дегустації.

Утім — він не рухався. Але погляд… Якби замість очей мав кинджали, ми були б уже мертві.

— Вас дивує те, що він любив тварин, чи те, що не любив людей?
Після цієї фрази запала тиша. Чувся свист кавоварки. Телевізор повідомляв про результати перегонів. Продзинчала і присіла на стіну муха, збентежена такою увагою до свого бреніння. Кожен ставив собі запитання: кого любити простіше — людину чи пса? І хто насправді щиро віддячує за любов?
Незручне запитання.