Габріель Гарсіа Маркес

Світ був іще такий незвіданий, що багатьом речам бракувало назв і на них доводилося просто вказувати пальцем.

«Речі теж по-своєму живі, — з різким акцентом проголошував циган, — треба тільки вміти розбудити їхню душу».

Ось так вони й далі жили в химерній дійсності, що вислизала від них, дійсності, яку за допомогою слова їм удавалося затримати на коротку мить і яка, однак, мала неминуче й безповоротно зникнути, тільки-но забудеться значення літер.

рапки й тире голосу робилися щоразу все більш далекими й непевними; з'єднуючись і комбінуючись, вони тепер часто складали слова, майже позбавлені глузду.

вона пожалкувала, що вийшов з моди середньовічний звичай вішати гінця, який приніс погані вісті.

Речі теж по-своєму живі, — з різким акцентом проголошував циган, — треба тільки вміти розбудити їхню душу

«Речі теж по-своєму живі, — з різким акцентом проголошував циган, — треба тільки вміти розбудити їхню душу»

пристрастю, любив море й любив кохання, любив свого собаку й любив її, і в міру того як наближалася фатальна дата, усе дужче вкидався в розпач, так наче близька смерть була не його добровільним вибором, а неуникною долею.

"Речі теж по-своєму живі, — з різким акцентом проголошував циган, — треба тільки вміти розбудити їхню душу"

полковник Ауреліано Буендіа