Віктор Франкл

Що більше людина забуває про себе, віддаючись виконанню справи чи коханню до іншої людини, то більш людською вона стає і тим повніше реалізує себе.

важливо не те, чого ми очікуємо від життя, а те, що життя очікує від нас. Ми мусили перестати розпитувати про сенс життя, а натомість думати про себе як про людей, яким життя ставить виклики — щоденно й щогодинно.

Щастя приходить неочікувано, і те саме стосується успіху.

Якось американка дорікнула мені: «Як ви досі можете писати німецькою, мовою Адольфа Гітлера?» У відповідь я запитав, чи має вона в кухні ножі, і коли вона відповіла ствердно, я удав жах і шок, вигукуючи: «Як ви досі можете використовувати ножі після того, як стільки вбивць заколювали і вбивали ними своїх жертв?» Вона припинила протестувати проти того, що я пишу німецькою.

Ми не зрозуміли значення сцени, свідками якої стали.

Я боюся лише єдиного — не бути вартим своїх страждань»

Щоб провести аналогію, згадайте кінофільм: він складається з багатьох тисяч окремих кадрів, і кожен із них має якийсь зміст, однак зміст цілого фільму не можна розгледіти, не додивившись його послідовно до кінця. Однак ми не можемо зрозуміти цілий фільм, не зрозумівши насамперед усі його складові, кожна з яких є окремою картинкою. Чи не те саме з життям? Хіба остаточне значення життя також не розкривається наприкінці, на порозі смерті? І хіба цей остаточний сенс не залежить від реалізації потенційного змісту кожної окремої ситуації у найкращій відповідності до знань і вірувань людини?

Стурбованість людини, навіть відчай, що викликані нікчемністю життя, — це духовне страждання, але в жодному разі не душевна хвороба

І тоді я усвідомив найвеличнішу таємницю, якою діляться поезія, мислення і віра: порятунок людини відбувається через любов і в любові.

Але не потрібно було соромитися сліз, позаяк сльози свідчили, що людина наділена найвищою мужністю, мужністю страждати. Лише одиниці розуміли це.