Джон Грін

Я наполегливо старався чинити правильно.

Останні слова президента Гровера Клівленда

: ти можеш відчути чисте задоволення лише тоді, як лишаєш позаду щось важливе — те, що для тебе багато важило. Висмикуєш самого себе з корінням. Але зробити це можна тільки тоді, коли в тебе є це коріння.

— Мене взагалі завжди дивувало, що хтось починає з кимсь зустрічатися тільки через вроду. Це все одно що пластівці на сніданок не до смаку вибирати, а за кольором упаковки… До речі, нам до наступної розв'язки… Але я не надто вродлива, принаймні якщо зблизька глянути. Як правило, що ближче людина до мене підходить, то менш привабливою я здаюся

час першого уроку, початків аналізу. Ну, я й прокинувся знесиленим, але поєднання втоми й математики — це вища несправедливість. Щоб

— Ходімо обідати в наш "Зікум", — відказав він.
"Зікум" — це п'ятнадцятирічний "б'юїк", яким по черзі від'їздили всі Бенові старші брати і сестри. Особливою охайністю вони не відзначалися, тож на ту пору як "б'юїк" потрапив до Бена, він більш ніж наполовину складався зі скотчу і шпаклівки. Повне ім'я того авта звучало як "Загнали і кинули у милі", але ми скоротили його до "Зікум". Працював "Зікум" не так на бензині, як на невичерпному паливі, що називається "людське сподівання". Сідаєш на гаряче вінілове сидіння і починаєш сподіватися, що авто заведеться, потім Бен повертає ключа, двигун робить кілька обертів, наче викинута на берег риба. Ти сподіваєшся дужче, мотор обертається ще кілька разів. Ти напружуєшся щосили — і нарешті машина заводиться

Я не бачу жодних свідчень того, що тут останнім часом хтось бував, за винятком запаху, цього гидкого, тухлого смороду, його завдання — відганяти живих від мертвих. Я кажу собі, що Марго так пахнути просто не може, але, звісно ж, вона може. Всі ми можемо.

Після десятьох заплутаних сторінок поеми мені раптом стало настільки страшно, що я вирішив зателефонувати тому детективу. Знайшов у кошику з брудною білизною шорти, в кишені яких лежала його візитівка. Він підійшов після другого гудка.
— Ворен.
— Здрастуйте, е-е-е, це Квентин Джейкобсен. Приятель Марго Рот Шпігельман.
— Звісно, хлопче, я тебе пам'ятаю. Що таке?
Я розповів йому про знайдені підказки; про торгівельний центр; про те, що коли ми з Марго дивилися на Орландо з двадцять п'ятого поверху "Сан-Трасту", вона його назвала паперовим містом, але тоді про інші паперові міста не казала; про те, що їй не хотілося б, щоб її тіло знайшли діти; про те, що тепер я повинен шукати її у себе під підошвами. Він навіть не почав напучувати мене, що в занедбані будівлі лазити не можна, навіть не запитав, чому я робив це о десятій ранку, коли мені належало бути в школі. Ворен мовчки дочекався, аж я закінчу свою розповідь, і прокоментував:
— Господи, хлопче, ти сам мало не детектив. Тобі б тільки пушку, пороху і три колишні дружини. То яка в тебе теорія?

І я подумав про свою Марго, про Марго Лейсі, про Марго пані Шпігельман — всі ми дивилися на різні її відображення в кімнаті кривих дзеркал

бо перш ніж зрозуміти, треба почути

Нехай місто паперове, але спогади — справжні!