Андрій Кокотюха

— Руки твої зі сраки ростуть! Не цямкай мені тут, псяча голово! Нечистий мене смикнув зв’язатися з тобою, морда твоя цапина! Дулю з маком від мене матимеш за таку роботу, сучий ти сину, щоб тебе грім побив і качка кóпнула!

Не буду.
— Не будеш?
— Більше не буду… Так…
— Як це — так?
— Під машину… — й одразу, без переходу, боячись не встигнути, видихнув: — Убивають.
— Кого?
— Усіх, — вичавив, тут же виправився. — Там… убивають… Людей… Я втік.
— Звідки ти втік?
Євген махнув у напрямку лісу.
— Піщане. Це називається Піщане.
— Є таке, — тепер плямистий міняв гнів на милість, у голосі лють змінилася докором: — Для чого ти поперся туди? Нормальні люди там давно не ходять.
— Я… не хотів…
— Не хотів, але пішов. От же ж люди, — плямистий зітхнув. — Залазь, поїхали.
— Куди?
— Звідси.
— А Яна?
— Де твоя Яна? — водій покрутив головою. — Десь тут, у кущах сидить?
— Ні. Там…
— Тоді до чого вона тут? Сідай

Вони сприймали своє становище як ворожий полон, ні на що та ні на кого, крім себе, не покладалися, і тому чим далі, тим більше людей перетягували на свій бік з тих, хто бачив їхню виваженість і організованість.