Пантелеймон Куліш

Сомко був воїн уро­ди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літопи­сах); був ви­сокий, огрядний собі пан, кругловидий, руся­вий; го­ло­ва в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зо­рі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-геть­ман­сь­ки

- Нехай лучче, - сказав батько, - поляже од шаблі і од ку­лі, аби за добре діло, за цілість України, що ось розідрали на­двоє.

Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий наш діду Киє­ве! Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великії зли­годні на тебе з усіх боків збирались... Скілько-то князів, ли­цар­ства і гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скілько-то на твоїх улицях, на тих старосвітських стогнах, на валах і церковних цвинтарях пролито крові христия­нської! Уже про тих Олегів, про тих Святославів, [27] про тії ясири половецькії ні­чого й згадувати. Ту славу, тії зли­годні ви­би­ла нам із голови без­бо­ж­на татарва, як уломився Батий у твої Золоті ворота. Буде з нас і недавніх споминок про твою руїну.

У нас окаянний Тетеря торгується з ляхами за християнські душі, у вас десять гетьманів хапає­ться за булаву, а що Вкраїна розідрана надвоє, про те усім ба­йдуже!

Чи га­разд, чи не гаразд, а з москалем нам треба укупі жити. Се вже так, батьку!
- Ой, синку! - каже Шрам. - Рознюхали ми тепер добре бо­яр да воєвод московських!
- Се, батьку, як до чоловіка! А москаль нам рідніший од ля­ха, і не слід нам од його одриватись.
- Бог його знає! - каже здихнувши Шрам. - Може, воно так бу­де й лучче.
- Уже ж пак не гiрше, батьку! Бо тут усi слухають одного, а там, що пан, то й король, i всяке ледащо норовить, як би козака в грязь затоптати.
- Не дiждуть вони сього, невірнії душі! - каже Шрам, ухо­пи­в­шись за уса.
- Отже, щоб не дождали, батьку, так треба нам з мос­ка­лем за руки держатись. Се ж усе одна Русь, боже мій ми­лий! Коли в нас заведеться добро, то й москалю буде луч­че.

Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика ши­

ши­рока, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чу­при­на, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кі­нсь­ка гри­ва; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізви­са­ли; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть під­ня­лись над ти­ми очима, і - враг його знає - глянеш раз: зда­є­ть­ся, супи­ться; глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз і підніме тебе на сміх. А другий був молодий, високий козак, тілько щось азіатське; зараз і видно, що не нашого поля ягода, бо до Січі сходились бурлаки з усього світу: прийде турок - і ту­рка приймають; прийде німець - і ні­мець буде запорожцем, аби перехрестивсь да сказав: «Ві­рую во Христа Ісуса; рад во­ю­вати за віру християнську».

Сомко був воїн уро­ди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літопи­сах); був ви­сокий, огрядний собі пан, кругловидий, руся­вий; го­ло­ва в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зо­рі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-геть­ман­сь­ки.

Знав він Шрамову ту­гу натуру; сам був притомен, як принесли до Шрама ко­за­ки сина, сім раз наскрізь пробитого кулями. Старий по­прощавсь із мер

твим тілом мовчки і без плачу й жалю по­бла­го­сло­вив на погреб. А тепер ось іллється сльозами, мов на по­хоронах у Хмельницького, на тих смутних похоронах, що три дні гримали самопали, три дні сурмили смутно сурми, три дні лились козацькії сльози.