Пантелеймон Куліш

18 У поту лиця твого їстимеш хлїб твій, аж покіль вернешся в землю, що з неї й узято тебе. Земля бо єси і землею візьмешся.

7 Коли чиниш добре, дак і лице весело позирає; коли ж чиниш не добре, дак на тебе гріх чигає в порозї, щоб одолїти; ти ж мусиш панувати над ним.

Бог з тобою в усьому, що дї

6 Дак жалкував Господь, що сотворив чоловіка на землї, тай журився тяжко.

Якби воля, од­да­ла б тепер Леся душу, аби оборонити од смерті козака, що так щиро одважив за неї свою жизнь. Уже й Шрам із геть­ма­ном, об'їхавши байрак, прискочили до того бойови­ща, а їй бай­ду­же; вона плаче, вона вбивається над своїм Петрусем.

Роздягли братчики Кирила Тура, а в Петра аж мороз пі­шов поза шкурою, як побачив він білу його сорочку, що сестра-жалібниця шила й мережила, усю в крові; іще й по­прикіпала до ран. Кирило Тур аж зуби зціпив, щоб не сто­гнати, як по­ча­ли оддирати її од тіла. Батько Пугач сам при­ложив йому до спини широке якесь листя, помазавши чимсь липким

Він добрий був син і щирий козак; лучче йому з ну­дьги загинути, ніж панотця навік преого­р­чи­ти і золоту свою славу гряззю закаляти.

Бі­ло­зерець був старосвітський сотник, іще-то з тих, що пер­ші оз­вались потиху до батька Богдана: «днай, батьку, Ук­ра­їну, а ми тебе виручимо». Так знав його Шрам добре, і були вони при­ятелі.

Щи­рий і незлобивий був лицар, да вже ж як і допечуть йому, то стережись тоді кожен.

Як було пу­стить Хмельницький по Польщі загони, то вже ні­хто дальше його не пробереться; і говорять було козаки: «О, далеко на­ша Гви­нтовка досягає!»