Леонід Ушкалов

Єдність думок — ось що таке справжня дружба. Усе не наше, усе загине, і самі тіла наші. Одні лиш думки наші завжди з нами, одна лиш істина вічна, а ми в ній сховаємось, неначе яблуня у своєму зерняті.

Орел і Сорока

Сорока Орлу говорила:
— Скажи мені, як це тобі не набридає день у день вихором кружляти в просторих небесних високостях? І то вгору, то вниз, мов по кручених сходах, вештатись?..
— Та я б ніколи й на землю не спускався, — відповів Орел, — якби тілесна потреба мене до того не змушувала.
— А я б ніколи не відлітала від міста, якби Орлом була, — сказала ­Сорока.
— І я б так само робив, якби був Сорокою, — відповів на те Орел.
Сила.
Хто народився для того, щоб тішитись вічністю, тому приємніше жити в полях, гаях і садах, аніж у містах.

«Далеко свині до коня».

А ще можна бути щасливим, заплющивши очі, щоби гойдатися на хвилях музики.

Андрій Товкачевський у 1913 році писав: природа створила Сковороду, мабуть, лише задля того, щоби пересвідчитись у власній здатності «творити не лише нікчемних фіглярів, а й богів».

ДЛЯ КОГО ПИСАЛИ НАШІ КЛАСИКИ?

Українська література та її читач

Щойно відгриміла Друга світова війна. На руїнах Європи Улас Самчук мріяв про «велику українську літературу». «Для кого перелицьовував свою «Енеїду» Котляревський? — питав він сам себе. — Хто читав Куліша? Кому кидав свої огненні слова Шевченко? І Панас Мирний, і Грінченко, і навіть пізніше Леся Українка, Коцюбинський, навіть Франко і Стефаник…» Справді: для кого писали українські класики? Відповідь Самчука проста: «Ті люди писали самі собі, самі собі читали…» Самі собі? Не думаю. От хоч би та-таки «Енеїда». У неї було багато читачів. І козаки Задунайської Січі, й численні літератори — від Гоголя до Шафарика, — і такі пишні вельможі, як Віктор Кочубей, Микола Рєпнін чи Дмитро Трощинський, який саме і був ініціатором її видання. «Енеїду» читали навіть короновані особи: майбутній російський імператор Микола Павлович придбав для власної бібліотеки аж два примірники цієї «ірої-комічної поеми», та й імператор французів Наполеон Бонапарт, подейкують, возив її зі собою.

Словом, література без читача не існує. Я би навіть сказав, що історія літератури — це історія її читача. От тільки ледве чи ми знаємо цю історію як слід.

в 1925 році Україна за загальною кількістю видань посідала сьоме місце у світі — відразу після Німеччини, Франції, Великобританії, США, Італії та Польщі… Інститут книгознавства ліквідували 1934 року. Відтоді український читач знову стає «великим незнайомцем», а рейтинги книжок знову починають укладати «на око».

І річ тут не просто в цікавості, — якби ми знали історію нашої літератури як історію її читача, ми би куди краще розуміли морфологію своєї сьогоднішньої пам’яті, а ще — залежність нашої системи координат від сили-силенної всіляких обставин.

селяни на дух не сприймали «Енеїди» Котляревського: вони «її просто не розуміли, а грубі, карикатурні, а часом і сороміцькі вислови в ній відпихали від себе читача-селянина».