Все те незриме світло

що буде, коли кинути жабу в каструлю з холодною водою, а тоді повільно закип’ятити? Знаєте, що тоді буде? — Марі-Лор чекає відповіді. Картопля парує. — Жаба звариться.

«Уявіть собі вуглину, що горить у печі у вас удома. Бачите її, діти? Цей шматок вугілля колись був зеленою рослиною, папороттю або очеретом, що ріс мільйон років тому, чи, може, два мільйони років, чи сто мільйонів років тому. Ви можете собі уявити сто мільйонів років? Усе своє життя щоліта листя цієї рослини вбирало в себе стільки світла, скільки могло, й перетворювало енергію сонця на поживу для себе. У кору, гілочки, у стебла. Бо рослини живляться світлом, майже так само, як ми вживаємо їжу. Але потім рослина померла й, певно, упала у воду, згнила й стала торфом, а торф лежав у землі роки й роки, мільйони яких минали, мов місяць, а десятиліття чи, може, навіть усі ваші життя пролітали як мить, як клацання пальців. І от урешті торф висох і перетворився на камінь, і хтось його викопав, і вугляр приніс його до вас додому, й, може, ви самі донесли його до печі, й тепер те сонячне світло — сонячне світло, якому сто мільйонів років, — сьогодні ввечері зігріває ваш дім…»

Часом безпечнішого місця за око бурі не знайти.

Історія – це діло рук переможців. Хто перемагає, той і розказує, як усе було.

Історія – це діло рук переможців. Хто перемагає, той і розказує, як усе було.

Історія – це діло рук переможців. Хто перемагає, той і розказує, як усе було.

Історія – це діло рук переможців. Хто перемагає, той і розказує, як усе було.

Історія – це діло рук переможців. Хто перемагає, той і розказує, як усе було.

Історія – це діло рук переможців. Хто перемагає, той і розказує, як усе було.

Історія – це діло рук переможців. Хто перемагає, той і розказує, як усе було.