Повія

– Ой боже! що та любов може

«Нiхто тебе не пойме… не хоче поняти… одинока, одинока… повiя!..»

Життя – вдача, – думав вiн далi. – Бери вiд нього все, що дає воно; бери на час, знаючи, що нема нiчого на свiтi вiчного; не шкодуй за тим, що обмина тебе; не давай зiвка, коли воно само тобi дається до рук!

I чому я не пропала малою! – скрикнула Загнибiдиха i вся затiпалася…

Мало вас бито, мало вас вчено… он то що!.

цiле руно посивiлого волосся на головi, своє довге суворе лице, насупленi брови, здоровезнi намерзлi вуса.

кругле молоде обличчя, мов квiтка, червонiло, очi блищали…

ся Христя.
– Та, бачите, i тут є трохи не так. Боялися пана, правда, боялися, та й свого-таки брата стереглись, щоб не пiдкусив, бува, перед паном. I тепер стережись. Тодi тiльки шкури стерегли, а тепер – кишенi. Он у чiм усе дiло.

хто спить – той не грiшить

А що, лизнула скляного бога?