Біле ікло

Білл відсунув кухоль в бік.

— Хай мене дідько забере, якщо я випью кави. Я ж сказав, що якщо якась із собак зникне, то не буду пити, то не буду

— Кави ти не отримаєш, — заявив Генрі.

— Невже закінчилася? — занепокоївся Білл.

— Ні.

— Думаєш, вона шкодить моєму шлунку?

— Ні.

Обличчя Білла почервоніло від гніву.

— Тоді будь ласкавий поясни, в чому справа і не дратуй мене, — сказав він.

— Спенкер зник, — відповів Генрі.

Білл помалу повернув голову з виглядом людини, яка змирилася з зрадливістю долі і не підіймаючись з місця, перерахував собак.

— Як це сталося? — сухо спитав він.

Генрі знизав плечима.

— Не знаю. Може Одновухий перегриз його ремінь. Сам він цього точно не зміг би зробити.

— Шолудивець, — протянув понуро Білл, стримуючи гнів, що кипів у нього всередині. — Свій ремінь перегризти не зміг, так перегриз ремінь Спенкера.

— Що ж, у будь-якому разі неприємності Спенкера скінчились. Я думаю, що до цього часу він уже перетравився та підскакує у череві двадцятьох вовків по околиці, — пролунала з вуст Генрі епітафія останньому зниклому псу.

— Випий кави, Білл.

Та Білл похитав головою.

Три, — почулося у відповідь. — І хотілося б мені, щоб їх було триста. Тоді б я дав їм пороху понюхати, чорт би їх подрав!