Руїна та відновлення

Ніхто не знав справжнього імені, аби проклясти чи звеличити Дарклінґа, тож я пошепки промовила його собі:

— Александр.

Тепер робітники зривали чорний шовк, вивішуючи замість нього традиційний для Равки жовто-блакитний.

Дарклінґ був древній, і я це добре знала. Та цієї миті він був просто хлопчиком, геніальним, благословенним занадто потужною силою, приреченим на вічність.

— Александре.

Врятуй їх. Дозволь мені цього разу понести тебе. — Він зазирнув мені в очі. — Поклади цьому край, — попросив.

Його рука стиснулася міцніше. «Наша історія не матиме кінця».

— А як щодо того, що я розітну тебе й перевірю, на що годяться твої кістки?

Зоя скуйовдила своє волосся.

— Вони такі ж розкішні, як я вся.

Може, ти голодна, — припустила Зоя. — Я завжди роблюся підступною, коли зголоднію.

— Ти що, весь час голодна? — поцікавився Горшов.

Або заможну равканську спадкоємицю, або гришницю на кшталт Зої.

— Зої? Мої принципи забороняють спокушати гарніших за мене дівчат.

Він присягнувся, що одного дня влаштує безпечну місцину, що гришинська сила цінуватиметься, що держава прагнутиме її і вважатиме за скарб. Ми станемо равканцями, а не просто гришами. З цієї мрії, як із зерна, народилася Друга армія. Гарна мрія. Якби ж я знала…

— Я донька Морозова, а Дарклінґ — останній з його нащадків.

я розповім тобі історію… ту, яку частенько розповідала чорнявому хлопчикові, мовчазному, котрий рідко сміявся і слухав мене уважніше, ніж я думала. Хлопчикові, котрий мав ім’я, а не титул.