Людина біжить над прірвою

Вмерти так, як умирають комети, — згоріти до краплі, до решти, лишивши по собі ще вогненний слід, — вогневіти бодай якийсь час. А згоряючи, може на якійсь останній стадії свого згоряння ще й перемогти.

все те, що не жило, а чаділо.

Можуть зітерти його тіло на порох, але не зможе ніхто зітерти на порох його душі, не зможе зігнати її з цієї землі. Помиляються ті, хто вогнем і залізом прийшли йому диктувать свою волю.

не в силі подолати добро, що виходить з любо-ви. Невмирущим є все, що здібне любити. В любові тріюмфує над чорною тьмою світ — сонячний, прекрасний, божественний світ Завжди живе тріюмфує над мертвим. Над чорними кратерами бомбових вирв пробиваються ніжні пагінці трав і квіток. Над прірвою буйним цвітом зацвітає весна!..

після того, як уже повністю використали його подвійну зрадницьку душу. Тікати ж йому було нікуди, а залишитися — теж неможливо, бо зрадив себе вже перед усіма, зраджуючи всіх. А головне — він і сам не вірив уже не тільки нікому, але й самому собі. Не маючи в собі вже нічого, крім тваринного страху, він не мав уже іншого виходу, тільки той, що його вказав був йому Максим — тоді, під час зустрічі з ним на руїнах собору.

ніякі наймудріші Соломони з їхніми хробачно-зміїними філософіями не змогли б тепер захитати його віри в це.

Воістину варто сім разів осліпнути, щоб лише раз прозріти!.."

Облиш ти свою "пісню пісень". Це все дурниця. Людина — жалюгідне створіння, і їй нема чого гордитися собою. Звідки ж у тебе ця гордість? Ти-от гордився навіть родом. А чим там гордитися, га? Подумаєш!.. Ти кожного разу починаєш розмову зі слів, що твій батько був каменяр а чи тесля. Ну й що ж?..

Це говорить професор. Соломон? Так і не так. Це там, у столиці, в тюрмі говорив так один інший "Соломон", педант, і цинік, і резонер-філософ. Але в той же час це ніби й той же самий Соломон, колишній Максимів учитель і "приятель"

та, поки мого дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитися тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя!.

Це вони, ці очі й очі всіх тих, що стояли тепер перед ним, як світочі віри в людське в людині і в вартість людського життя в цьому світі, — вони вабили, вони кликали, вони наказували переступити ще цю останню латку — найтяжчу, найстрашнішу, бо найтруднішу, але вже останню... Тіло його догоряло в муках.