Ніч у Лісабоні

В паніці людина завжди вважає, ніби всі прожектори спрямовані на неї і весь світ тільки тим і живе, щоб розшукувати її.

Найкрасивіше місто в світі те, де ти щасливий. Може, це банальна фраза?

— Завтра ти забудеш про це, — відповів я. — Ми поїдемо у Париж. Ти ж іще ніколи там не була. А Париж — найкрасивіше місто в світі.
— Найкрасивіше місто в світі те, де ти щасливий. Може, це банальна фраза?

Ми терпимо гучні слова в політиці, але не визнаємо їх у почуттях.

і сама земля живе буттям кулі. Вона — емігрант сонця. Назад немає вороття. Інакше збанкрутуєш.

До речі, емігрантів на світі більше, ніж дехто думає. Навіть серед тих, хто не рушає з місця, є емігранти.

Ти не тільки приваблива, а й дотепна, і це незвичайно рідкісне і чарівне поєднання якостей.

Ще одне шахрайство панівної раси з метою розширення експорту і придбання іноземної валюти.

Моє "Я" минулих років покінчило самогубством саме тоді, коли я перейшов кордон. То не було повернення. Я був мертвий, жило моє друге "Я", і воно жило дарований мені час. Я звільнився від будь-якої відповідальності. Весь тягар спав з моєї душі.
Шварц повернув до мене голову:
— Ви розумієте, що я хочу сказати? Бо я весь час повторююсь і суперечу сам собі.
— Думаю, що я вас розумію, — відповів я. — Можливість самогубства — це така милість, яку надто рідко усвідомлюють. Вона створює у людини ілюзію свободи волі. І ми, мабуть, вдаємось до самогубства частіше, ніж нам здається. Ми тільки не усвідомлюємо цього.
— Ото ж бо і є! — пожвавішав Шварц. — Якби-то ми це усвідомлювали як самогубства! Тоді б ми мали здатність воскресати з мертвих. Ми могли б жити кілька разів спочатку замість носити на собі виразки досвіду від однієї кризи до другої

Я мовчав. Через хвилину Шварц заговорив спокійніше:
— Жовті крісла. Вони були оббиті наново. Ото і всі зміни за п'ять років, протягом яких моє власне буття зазнало з десяток принизливих сальто-мортале. Іноді таке важко осягнути розумом — ось про що я тоді подумав.
— Правда. Людина вмирає, а її ліжко лишається. Лишається будинок, у якому вона жила. Речі лишаються. Хочеться їх знищити.
— Але не тоді, коли вони тобі байдужі.
— Знищувати їх не слід, — сказав я. — Це не так уже й важливо.
— Ні? — спитав Шварц, розгублено дивлячись на мене. — Не важливо? Звичайно, ні! Але скажіть мені — що ж тоді важливе, якщо й життя нічого не важить?
— Нічого, — відповів я і відчув, що сказав це і не щиро, і щиро водночас. — Тільки ми й надаємо йому ваги.
Шварц похапцем відпив ковток темного вина.
— А чому б і ні? — голосніше запитав він. — Може, ви скажете мені, чому ми не повинні надавати йому ваги?
— Цього я вам не можу сказати. У мене просто вихопилась така безглузда фраза. Я сам сприймаю життя як щось важливе.