Знищ мене

– Ти і я, Джульєтто – разом? Нас не зупинити.

Я живу у світі порожнечі.

Вона ходяча зброя серед людей», – говорили вчителі. «Ми ніколи не бачили нічого подібного», – говорили лікарі. «Її треба забрати з вашого дому», – говорили поліціянти.

«Та будь ласка», – говорили мої батьки. Мені було чотирнадцять, коли вони нарешті мене здихалися. Коли вони відступили й дивилися, як мене волочать геть за вбивство, яке я не знала, що можу скоїти.

Але дещо трапляється з людьми, які мене торкаються. Дивні речі. Погані речі.

Смертельні

Я хочу розбити це конкретне буття, перетворити його на небуття

, що майже напевно я зірвуся в прірву альтернативного всесвіту, звідки вже ніхто мене не витягне

Вона буде білою з золотавими, схожими на корону пір’їнами на голівці

Його очі спалахують перед тим, як він відводить їх, і я розумію, що, напевно, він більше збентежений, ніж лютий.

Сонце таке зарозуміле, воно

завжди залишає світ, лише коли саме втомлюється від нас.

Місяць — приємніша компанія.

Він ніколи не йде. Місяць завжди там, угорі, спостерігає, стоїть непохитно, знає нас у наші світлі й темні години, завжди

змінюється, як і ми. Щодня він — це інша версія себе. Іноді

слабкий і блідий, іноді сильний і яскравий. Місяць розуміє, що

значить бути людиною.

Невпевненою. Самотньою. Створеною з недосконалостей.

Дощові краплі — моє єдине нагадування про те, що у хмар

б’ється серце. Що в мене також б’ється серце.

Я завжди думаю про краплі.

Я думаю, як вони падають додолу, збиваючи п’яти, ламаючи

ноги, чому вони забувають парашути, стрибаючи з неба назустріч

непевній долі. Немов хтось витрушує свої кишені над землею

і йому, цьому комусь, однаково, де падає їхній вміст, йому однаково, що краплини луснуть, коли вдаряться об землю, що вони

розіб’ються, впавши додолу, що люди проклинають ті дні, коли

краплини наважуються постукати в їхні двері.

Я — краплина дощу.

Мої батьки витрусили мене зі своїх кишень і залишили ви-паровуватися на бетонній плиті.