Знищ мене

– Ти і я, Джульєтто – разом? Нас не зупинити.

Я живу у світі порожнечі.

Вона ходяча зброя серед людей», – говорили вчителі. «Ми ніколи не бачили нічого подібного», – говорили лікарі. «Її треба забрати з вашого дому», – говорили поліціянти.

«Та будь ласка», – говорили мої батьки. Мені було чотирнадцять, коли вони нарешті мене здихалися. Коли вони відступили й дивилися, як мене волочать геть за вбивство, яке я не знала, що можу скоїти.

хочу засинати під звуки його серця. Я хочу завжди знати, що він живий, що з ним усе гаразд, що він вдихає і видихає, що він завжди дужий, спокійний і здоровий.

Але я не міг припинити думати про тебе. Не міг припинити думати, де ти. Що з тобою. Я боявся, що ти ніколи не станеш їм опиратися.

— Я кохаю тебе, — шепочу я. — Я кохаю тебе так, що ти ніколи не зрозумієш сили мого кохання.

Можливо, я був занадто малий, можливо, я ще нічого не знав про цей світ, але щось у тобі відразу ж мене привабило. Я просто хотів бути біля тебе… немов у тобі є… це добро… добро, якого я ніколи не бачив у своєму житті. Ця ніжність, якої я ніколи не мав удома. Мені лише хотілося слухати, як ти розмовляєш. Щоб ти побачила мене, щоб ти усміхнулася до мене. Щодня я обіцяв собі, що заговорю з тобою. Я хотів пізнати тебе. Але щодня я виявлявся боягузом. А потім ти просто зникла.

Він — гаряча ванна, швидкий подих, п’ять днів літа, затиснуті в пальцях, що виписують історії по моєму тілу. Я — збуджений клубок нервів, керований потоком струму, що проходить крізь моє серце.

— Я завжди кохала тебе, — кажу я йому

Шкіра палає вогнем і чимось, що називається Адамом.