Щоденник Анни Франк

Знаєш, Кіт, чогось я сьогодні трохи здуріла, сама не знаю, від чого. Написала тут бозна що, без усякого сенсу, і взагалі я серйозно сумніваюся, що колись моя писанина когось зацікавить.
«Сердечні зізнання гидкого каченяти» — ось як назвуть всю цю маячню. Так, панове Болкенстайн і Гербранді не знайдуть у моєму щоденнику нічого вартісного!

Чи не виглядатиме після війни, скажімо, років за десять неймовірним, якщо розповісти про те, як ми, єврейська родина, мешкали тут, про що розмовляли, що їли? Адже, незважаючи на те, що я тобі так багато розповідаю, ти знаєш лише маленький шматочок нашого життя, а про те, як лякаються жінки, коли трапляється бомбардування, коли в неділю 350 англійських літаків скинули свій смертоносний вантаж на Юмойден і усі будівлі здригалися від вибухової хвилі й про те, які епідемії лютують в місті — про все це ти ще нічого не довідалася, й мені б довелося писати цілими днями, щоб розповісти все до найменших дрібниць. Люди стоять у чергах за овочами й узагалі за всім, що видають. Лікарі не можуть їздити до хворих, бо на вулицях крадуть машини, в кого вони залишилися, чи велосипеди. Постійно чути про грабунки й крадіжки, і я часто себе запитую — куди зникла славнозвісна голландська порядність? Восьми-дев’ятирічні хлоп’ята розбивають скло в чужих квартирах і тягнуть все, що погано лежить. Ніхто не наважується залишити дім без нагляду бодай на п’ять хвилин: варто лиш ненадовго піти й станеться лихо! У газетах щодня дають об’яви з проханнями повернути за винагороду викрадені друкарські машинки, килими, електричні годинники, шматки матерії тощо. На вулицях знімають великі електричні годинники, в телефонних будках виламують телефони до останнього гвинтика.

той, хто сам щасливий, — той може дати щастя й іншим.