Патриція Гайсміт

– Дікі, ти закоханий у Мардж?

– Ні, але мені її шкода. Вона мені небайдужа. Вона завжди добре до мене ставилась. Ми гарно проводили час разом. А ти, здається, ніяк не можеш цього зрозуміти.

– Я розумію. Я одразу подумав, що ти ставишся до неї по-дружньому, а от вона закохана в тебе.

– Так і є. Тому треба поводитись дуже обережно, щоб не завдати болю тим, хто в тебе закоханий.

Він тихенько засміявся. Ось так і треба чинити з реальністю – посміятися з неї, перетворити на жарт чи не найважливішу подію у його житті, куди важливішу за все, що трапилося з ним протягом останніх тижнів, відколи він познайомився з Дікі, а може, навіть важливішу за все, що траплялося з ним за ціле життя.

Насправді ж Том Ріплі майже ніколи не журився, він просто виглядав пригніченим. Невже за ці кілька місяців він нічого не навчився? Якщо хочеш здатися веселим, задумливим, сумним, люб’язним чи ще якимось, просто удай, що так почуваєшся.

Він любив речі, не всі, а кілька обраних, з якими ніколи не розлучався. Вони додавали йому самоповаги. Вони не для того, щоб хизуватися, їх належало любити й цінувати. Речі нагадували йому, що він живий, наповнювали його життя змістом і задоволенням. Хіба цього мало? Він жив. Небагато людей уміють жити, навіть ті, хто купається в грошах. Насправді ж для цього не потрібно багато грошей, головне – почуватися в безпеці.