Ві Кіланд

— Шекспір написав, що прощання в годину розлуки несе з собою стільки солодкої муки, а я скажу, що возз'єднання солодше і ти просто зараз можеш відчути його на язиці

Як на мене, так Шарлотта більше була схожа на сонце, яке світить прямо тобі в обличчя, коли ти страждаєш від похмілля

Шарлотто,

Якщо у тебе з'являться будь-які додаткові питання щодо показу маєтку Бріджхемптона – не соромся і надрукуй їх у повітрі для мене.

Рід

— Я стежу за нею в Інсті, — відповів він.

— І як я не здогадався.

Його слова мене розлютили. Мені раптово захотілося йому врізати.

— Не знав, що ти так цікавишся Шарлоттою.

— Я не відмовився б познайомитися з нею ближче, — він напевно побачив гнів у моїх очах. — Чому ти зараз дивишся на мене так, наче готовий убити?

— Про що ти говориш?

— Як тільки я сказав, що вона мені цікава, вираз твого обличчя одразу змінився. Може, ти хочеш мені щось розповісти?

— Шарлотто... — вимовляючи її ім'я, я відчув, що в роті у мене пересохло, а вуха мої палали.

— Так? — вона посміхнулася.

Схоже, моя злість її бавила.

Я більше не міг стримувати свої ревнощі, що рвалася назовні.

— Ти. Не. Підеш. На. Побачення. З. Максом.

Напевно, якщо на землі й був хтось миліший за Шарлотту Дарлінґ, то тільки Шарлотта Дарлінґ на фотографії двадцятисемирічної давності. Я роздрукував фотографію та сховав її. Нікому до кінця своїх днів я не зізнаюся, що зробив це.

Він, мабуть, зрозумів, у якому стані я перебуваю, бо з обережністю промовив:

— Доброго ранку, сонечко.

На очах у дюжини людей я не змогла б дошкуляти йому своїми запитаннями. Ні, звичайно я змогла б…

— Як я виглядаю?

Як ти виглядаєш? Ти виглядаєш так, ніби ти моя.

Чому Господь дозволяє, людям помирати такими молодими?

— Я багато часу провів, намагаючись знайти відповідь на це питання. І відповідь така — я гадки не маю. І певен, що ніхто не зможе відповісти. Але мені подобається думати, що, можливо, на небесах краще, ніж тут, на землі; а смерть — не завжди покарання, іноді вона приходить як нагорода, позбавляючи людей болю.