Сара Дж. Маас

— Колись давно я мріяв почути ці слова, — тихо промовив він. — Коли вважав, що від тебе я не дочекаюся їх ніколи.

Я відсахнулась, однак його руки були мов кайдани. Я не могла нічого вдіяти, коли його губи торкнулися моєї щоки і він злизнув сльозинку. Його язик обпік мені шкіру, а Різенд злизав другу солону доріжку, третю. Моє тіло напружилось і розслабилося водночас, мені було гаряче, й водночас я дрижала від холоду. І лише коли його язик затанцював на мокрих віях, я нарешті відсахнулася.

Різенд знову засміявся, коли я забилась у куток камери, витерла обличчя й подивилася на нього. Він усміхнувся й сів, притулившись до стіни.

— Я вгадав, як зупинити твої ридання.

— Це було огидно. — Я витерла обличчя.

— Хіба?

Він скинув бровою і вказав на свою долоню, те місце, де було моє татуювання.

— Цікаво. Під густим шаром гордині і впертості я відчув щось зовсім інше.

— Геть від мене!

— Твоя вдячність, як завжди, вражає.

— А ти хочеш, щоб я тобі ноги цілувала за те, що ти допоміг мені виконати завдання? Щоб дарувала тобі ще один тиждень свого життя?

— Ні, лише тоді, коли ти сама цього захочеш, — мовив він, сяючи зоряними очима.

— Я закохався в тебе, задавако, тому що ти була однією з нас, тому що мене не боялася й здобула свою ефектну перемогу, кинувши, немов спис, шматок кістки в Амаранту. Я тоді відчув дух Кассіана поряд зі мною й міг би заприсягтися, що чув, як він сказав: «Якщо ти не одружишся з нею, тупий дурню, це зроблю я».

Хай кожен мій змах непоборний і сильний,

Та вбиваю тихцем я, повільно…

Кохання… Кохання як бальзам. І кохання — отрута.

Якщо ви маєте намір за щось битися, то час настав. Настав час захистити тих, про кого ви забули. Дайте їм знати, бодай раз, що їх не забули. Бодай один раз.

— Усі ми зламані. Усі на свій лад і в місцях, які ніхто не може бачити.

Ані на мить не засмучуйся тим, що дає тобі радість.

— Я почув тебе, — прошепотів він, і його розфарбовані груди важко підіймалися й опускалися неймовірно близько до моїх. — Я шукав тебе. Але тебе не було.

Від нього тхнуло магією, а в очах мерехтіли залишки тієї прадавньої сили. Ані доброти, ані гострих жартів, ані м’яких докорів. Темліна, якого я знала, не було.

— Відпусти, — сказала я якомога спокійніше, однак із його пальців вилізли кігті й увіп’ялись у дерев’яну обшивку стіни позаду мене. Ним досі володіла магія. Тієї миті він був більше звіром, ніж фейрі.

— Я втрачаю через тебе розум, — прогарчав він, і звук вібрацією пройшовся моєю шиєю, проник у груди — вони аж заболіли. — Я шукав тебе всюди, а тебе там не було. І тоді, — його обличчя наближалося до мого, допоки наші подихи не злились, — тоді мені довелося обрати іншу.

Я не могла втекти. І навіть не була певна, чи хотіла того.

— Вона просила, щоб я поводився з нею жорстко, — прогарчав Темлін, виблискуючи зубами в місячному сяйві, і наблизив губи до мого вуха. — А з тобою я був би ніжний.

Я здригнулась і заплющила очі. Кожна клітинка мого тіла напружилась, а його слова розливались у мені та віддавалися відлунням.

— Під час Ритуалу я змусив би тебе кричати моє ім’я. І будь певною, ми робили б це до самого світанку, Фейро.

Моє ім’я він промовив так, наче пестив, а його гарячий подих лоскотав мені шию. У мене мимохіть вигнулася спина.

Темлін вирвав кігті зі стіни. У мене ослабли коліна. Я вхопилася за стіну, щоб не впасти і не вхопитися за нього, — щоб ударити чи обійняти, я не знала.

Я розплющила очі. Він досі посміхався хижо, по-звірячому.

— Ти ж міг просто сісти ближче до мене, — сказала я.

Темлін ліниво усміхнувся мені.

— І знехтувати нагодою повикрашатися перед вродливою дівчиною? Нізащо.