Сергій Дзюба

Як добре те, що смерти не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст.

Що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя…

І хоч це не по-християнському — бажати людям відплати за гріхи земні, але це видавалося мені логічним. Ідея всепрощення не для мене. Ті, хто влаштовував голодомор, відправляв людей на смерть, катував у таборах, ті, хто сьогодні винен у смертях і муках українців на Сході і в Криму, мусять відповісти і відповідатимуть.

Влада, якій ви старанно лижете дупу, колись піде! А присмак у вашому роті залишиться,— і Стус, грюкнувши дверима, вийшов із кабінету.

На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.

Віддай мені своєї смерти частку,
візьми од мене часточку життя,
і вдвох уникнем самоти, як пастки,
і не потрібне буде вороття
у проминуле, що майбутнім стало,
в вельможний нескінченний сон степів,
та за тобою небо запалало,
овогнене грозою стожалів.

Сьогодні — ти. А завтра — я,
і пустить нас Господь до пекла,
де нам на вічний біль — утекла,
в смерть перелякана земля.
І тільки горстка нас. Щопта
для молитов і сподівання,
усім нам смерть судилась рання
бо пізня суджена мета.

«Якщо на твоїй рідній землі тебе розпинають за любов до неї — тоді доводиться змиритися з тим, що в тебе є рідна земля, але немає рідної країни…
За сотнями загород і колючих дротів лежить моя земля Україна, заходячи тільки в зболені сни. Вона світить як далека зірка у великому мордовському небі.
А невільницький твій шлях стелиться все далі й далі од неї — за сиві уральські хребти, у закрайсвітні сибіри. Бо кати іспитують тебе: а чи витримає твоє серце, чи не порветься од натуги».

…Я є добро. А ти — труха і тлінь.
А спільне в нас — що в’язні ми обоє,
дверей обабоки. Ти там, я — тут.
Нас порізнили мури, як статут.

Кубло бандитів, кагебістів,
злодіїв і ґвалтівників,
у стольному засіли місті,
як партія більшовиків