Андрухович Софія

печаль — перепона на шляху до Бога. Тягар, який людина власними руками вішає собі на шию, прибиваючи себе до землі.

З тою політикою, прошу пана, то дуже цікава річ. Бо, власне, сьогодні рано-вранці мені довелось прочитати в газеті, наче Росія наполягає на тому, щоб інтервенцію до Китаю ніхто не смів розглядати як війну, бо всі дії робились і робляться тільки для придушення повстання, себто з найкращими сусідськими намірами, а єдиною метою воєнних дій є досягнення якнайшвидшого порозуміння з китайським урядом».

Кожен отримує те, що хоче, кожен має таку любов, якої прагне.

Хтось любить їжею, хтось — каменем, хтось — молитвою

Закоханістю я вважала просте і справжнє людське співчуття, відкрите тепло і милосердне бажання розділити мою гіркоту.

«Якщо ти служниця, Стефо, — веде вона, — то чому я щоразу думаю, перш ніж сказати щось, щоб тебе не образити? Чому я боюсь того, що ти можеш подумати? Чомусь боюсь тебе принизити?»

«Якщо ти сестра, то чому ми не робимо все разом? Чому ти завжди висміюєш мене, варто мені бодай натякнути на якусь хатню роботу? Чому, якщо ти сестра, ти завжди підкреслюєш, що я — пані, а ти — моя покірна служниця?»

Мій викривлений стовбур попервах болітиме від незвички. Але з часом він навіть дещо вирівняється. Рани загояться.

Моя любов — надійна, незмінна, вічна. Вічна і непорушна, як Австро-Угорська імперія.

люди бачать те, що самі хочуть побачити.