І гойдалка злітає знову

— Не зазирай, Ларочко, до чужого вікна, бо як вони там насправді живуть — тобі невідомо. То їхнє життя, а ти — ти живи своїм. І хвалитися перед кимось — так то останнє діло.

е й оце їхнє спільне миттєве зараз, недовговічне і хлипке.

Вони не говорили про своє теперішнє життя, обходили його стороною — така собі ілюзія свободи, а тільк

Моя маленька і велика дівчинка! Ти, мабуть, думаєш, що я маю викинути оті всі

она ж уже ніби не жовтороте дівча, а зовсім доросла дівчина.

То було все так несподівано і зовсім неждано. Такі собі кілька годин, що зуміли вже стривожити Надійчину душу, навіть до безсоння. А завтра ввечері вона знову помчить ніби й на заняття до Даника, а в голові одне — той незабутній вечір і думка, що, можливо, вони там знову зустрінуться. Чи зустрінуться? Бо

Ех, минуле… Надійці воно незрозуміле, нерозбірливе і нез’ясоване. Коротше кажучи, — трансцендентне, як висловлюються філософи. Це слово, вихоплене пам’яттю із лекцій з музлітерату

Всі навкруги охкають: «Надієчка — Боже дитятко! Яке то щастя!» Одна я — тварюка невмолима. Не розумію свого щастя! Як я можу її любити, коли вона з’явилас

о вітер і сніг! Не сльози!!! Вітер і сніг... Холодно враз стало. Останні

Ти чого, моя зіронько, чого? Все добре. Щось страшне тобі наснилося? Ні-ні, немає ніде і нічого страшного. Заспокойся, моя пташечко, моє ластовенятко. Дай-но я тебе віднесу в ліжечко, моя маленька. Спи, спи, моє кошенятко.

Сонне дівча так міцн