Безніч

Він здійнявся над нею, бриджі його заплуталися навколо кісточок. Вуста його торкнулися шиї дівчини, і саме серце її пульсувало отам, у горлі. Вічність минала поміж жаданням й острахом, поміж любов’ю та ненавистю, і зрештою вона відчула, як він — гарячий та навдивовижу твердий — проштовхувався крізь ніжну плоть її міжніжжя. Вона втягнула повітря, либонь, щоб заговорити (та що б вона могла промовити?), а тоді прийшов біль, біль, о Доньки Божі, як боліло. Він був усередині неї — та штука була всередині неї — такий твердий, такий справжній, і вона не змогла стримати крик і закусила губу, щоб його приглушити.
Недбало й необачно він тиснув на неї всією вагою, штовхаючись уперед знову й

рука заплуталась у його неслухняних локонах. Їй несила було дихати. Їй несила було говорити. Вона не знала, чи хоче, щоб це почалося, а чи скінчилося.
Дівчина розвернулася, їхні губи із зітханням зустрілися знов, а вона спітнілими й тремтливими руками намацала запонки на його пишних рукавах. Зірвала їх із сорочки, сильніше притиснулася вустами до його вуст й опустилась на ліжко. Цієї миті були тільки вона та він. Шкіра до шкіри. І вона вже не ладна була відрізнити свої стогони від його.
Той біль уже був нестерпним, вона сочилася ним, коли трепетними руками вивчала гладкі, як віск, вигини його грудей, твердий клинець плоті, що вказував на бриджі. Її пальці ковзнули всередину й торкнулися пульсуючого жару, твердого, як залізо. Так лячно. Так запаморочливо. Він застогнав уривчасто, як новонароджене лоша, коли вона почала пестити його, зітхаючи йому в уста.

уки його ковзнули її талією, пальці пронизували шкіру стегон кригою та полум’ям. Вона дихала все важче, вглибині її тіла здіймався древній дзвін. Вії трепетали, торкаючись її щік, наче крильця метелика, поки руки його окреслили округлі лінії її пупка, протанцювали ребрами й накрили груди. Коли він зітхнув у її волосся, у неї на шкірі повиступали сироти. Вона вигнула спину, міцно притискаючись до тверді його міжніжжя, одна

Кімната ця була маленька й погано вмебльована — більшого вона собі дозволити не могла. Та вона розставила трояндові свічки, лишила букет водяних лілій на чистих білих простирадлах, у яких відгорнувся кутик, наче припрошуючи лягти, і хлопець осміхнувся, дивлячись на всю цю цукеркову привабу.

Шкіра гладенька, мов карамель, усмішка солодка, мов медвяний нектар. Принадно неслухняні чорні кучері. Сильні руки, міцні м’язи, а очі, о Доньки Божі, що за очі. П’ять тисяч фатомів завглибшки — вони припрошують до сміху, навіть коли в них тонеш.

Якщо вірити табличці над стійлом, жеребця звали «Лицарський Дух», та Мія з ним запізналася під простим іменем «Паскуда».

Сказати, що вона не любила коней, було все одно що сказати, що євнухи не любили ножів

Тоді даруй, панусю. Але шо мені теперка робити із зубами котрогось там мертвого дрочили?

І рівно тієї миті юний Трік закохався.

Та будь-якого обороту я воліла б, щоб мене по пизді звали, а не по хую.

що яскравіше світло, то глибші тіні