Людина біжить над прірвою

Вигнано їх із торбами "часть свою доганяти", погибель свою шукати... і вони пішли десь, як у тую неволю злую турецькую... З тими... Бодай їм...

свої бандити" ще їх і розстрілюють.

"І говорив він по-вкраїнському, а не так як ми, по-мужицькому"; або:

"І був він "щирий", — це так його вороги прозивали, бо боялися тих, хто є щирий, тобто — наш, значить..."; або:

"І сказав: що ж ви революцію кат зна куди завели, сволочі! Їй би на Вкраїні процвітати, а ви її на Сибір-каторгу запроторили..."

Це була вузлова станція в степу. Через неї йшла колія, з'єднуючи дві столиці України й прямуючи геть на Европу. По цій артерії тепер пульсувала злобна, отруєна жовчю кров, гнана в ці степи з центру Європи, з самого Берліна. З цієї станції йшла й окрема колія до Максимового рідного, найріднішого міста, в ту маленьку його батьківщину в його великій Батьківщині.

приємний, лагідний і... знайомий. Так-так, знайомий, бо материнський! (У кожній жінці зберігається щось величне, найкраще в світі: Мати! Це він давно вже помітив).

по мові чую й бачу. О, я бачу!.. А я вийшла з двору та й дивлюся — чужий? Так ніби й не чужий. Ніби ж наш...

Бо ж тут і небезпечно — бач, сновигає скрізь та погань.

І в Максима вже не було жалю до людей, — жалю на те, що вони такі нікчемні, здрібнілі й немилосердні, злобно ощирені... Таж вони перелякані! Смертельно й навіки перелякані. Занадто великий жах обступив їх, щоб вони пам'ятали ще про когось, крім самих себе. Жах від усього. Жах від чужих і жах від своїх. Жах від червоних і жах від брунатних, чи яких там. Жах від "героїв" і жах від звичайних злодіїв, душогубів. І... жах від "добрих людей". Перші всі карають. Другі ж лише "визволяють", але за ними слідом приходить теж кара. Всі приносять лише біду. Люди бояться всіх і самі себе. І все чекають... Від чужих — кари, від своїх — зради, від лихих — помсти, від "добрих" — не знати чого, від ще "добріших" — доносу й мотузки. А від самих себе — підлого страху, батька всіх мерзот...

І через те вони черстві, холодні, жорстокі, без віри й довіри, загнані в шпарини, де вони нашорошено огризаються проти всіх, повернуті хвостом до стіни й ощирені зубами наперед.

То чи ти ж віриш у людину?!" — питає здалеку-здалеку той змученим, у шинелі наопашки і з розчахнутим навпіл серцем,

Він умре вдома, переступивши поріг. Хоч на три сантиметри, але переступивши поріг…