Симпатик

Завжди краще захоплюватись найкращими серед ворогів, аніж найгіршими серед друзів, чи не так, Коменданте?

З часів моєї гарячкової юності я задовольняв себе зі старанністю спортсмена, тією ж рукою, якою хрестився в підробній молитві. Це сім’я сексуального повстання одного дня дозріло до політичної революції, попри батькові проповіді про те, як онанізм неодмінно призводить до сліпоти, волосся на долонях та імпотенції (він забув сказати про диверсії).

Я відкашлявся.
— Міз Морі?
— Гм?
— Здається, я в тебе закохуюсь.
— Я Софія, — відповіла вона. — І розберемося з цим, плейбою. Якщо в нас щось буде, а це неабияке якщо, не буде жодного зобов’язання. Ти не закохуєшся в мене, я не закохуюсь у тебе.

Міз Морі була не така ворожа до мене, як мені ввижалося. Насправді ми подружилися, якщо можна назвати цим словом ті пітні злягання без презервативів, до яких ми вдавалися раз чи два на тиждень у її квартирі в районі Креншо, потайний перелюб раз чи два на тиждень у кабінеті завідувача кафедри та нічні стосунки, що розгорталися на писклявому задньому сидінні мого «форда».

лише зазначаю, що поява місцевих повій для обслуговування іноземних рядових — неминучий наслідок окупаційної війни, один з огидних побічних ефектів захисту свободи, який усі ті дружини, сестри, дівчата, матері, пастори та політики Смолвілля, США, вдавано ігнорують, ховаючи за виполірованою й вибіленою стіною усмішок, якими вони вітають своїх солдатів удома, готові лікувати неназвані недуги пеніциліном американської доброти

Наприклад, дорослі чоловіки, що кривляться від самої думки про існування єдинорогів, можуть зі сльозами на очах стверджувати реальність ще рідкісніших і міфічніших створінь. Йдеться про повій, у грудях яких б’ється золоте серце і яких можна знайти лише в найвіддаленішому порту та найтемнішому кутку прокуреної таверни. Запевняю вас, якщо у повій і є щось золоте, то це точно не серце. Те, що є люди, які вважають інакше, — заслуга талановитих актрис.

Як казав Ман, ключем до революції були секретність та ієрархія. Саме тому над ним стояв ще один комітет, з ідейніших людей, над тим — ще один, із ще ідейніших, і так далі, аж доки, певно, не доходило до самого Дядька Го, принаймні поки він був живий — до найідейнішого з усіх, до того, хто стверджував: «Нема нічого ціннішого за незалежність і свободу». За ці слова ми готові були померти. Подібна мова, так само як справи навчальних груп, комітетів та партій, давалася Манові легко. Він успадкував революційний ген від двоюрідного діда, якого французи завербували служити в Європі під час Першої світової. Він був гробарем, і мало що спонукає жителя колонізованої країни до дії краще за видовище голих і мертвих білих людей — так казав цей двоюрідний дід, принаймні так Ман оповідав мені

Той, хто після вечірнього дебошу почувався винним, міг похитуючись пройти вулицею ще далі на північ, де, в самому кінці Ту До, стояла цегляна базиліка — саме туди, через вулицю Гай Ба Чанґ, нас вів Генерал. Перед базилікою стояла біла статуя Діви Марії — руки розкриті на знак миру та прощення, очі опущені вниз. Вона з сином, Ісусом Христом, була готова прийняти всіх грішників Ту До, однак манірні священики та любителі каятися, серед яких був і мій батько, до мене найчастіше ставилися з презирством. Тож я завжди зустрічався з Маном у наших таємних справах саме тут, і ми обидва смакували цей фарс, бо ж нас теж вважали вірянами. Ми ставали на коліна, але насправді були атеїстами, бо обрали комунізм замість Бога.

Як щодо «метиса»? Так мене називали французи, коли слово «євразієць» їм набридало. У вустах американців воно надавало мені певного романтичного глянцю, але з французами було не так. Я досі періодично бачу їх у Сайгоні — охоплених ностальгією колонізаторів, які вперто наполягали на тому, щоб лишитись у країні навіть після того, як їхня імперія збанкрутувала. «Ле Серкль Спортіф» — це там вони збиралися, потягуючи перно та жуючи татарський біфштекс спогадів про те, що відбувалось на сайгонських вулицях, які вони називали лише старими, французькими назвами — бульвар Нородом, рю Шасселу-Лоба, ке де ль’Аргонн. Нав’язували місцевим свою допомогу із зарозумілістю нуворишів і, коли я проходив повз них, змірювали мене підозрілими поглядами прикордонників при перевірці паспортів

Волосся його ніжноголосої партнерки було так само довге, струнку фігуру облягав шовковий ао дай15 кольору щік збентеженої незайманки. Вона співала пісню на вірші Чінь Конг Сона, народного співака, якого любили навіть парашутисти. «Завтра я піду, люба…» Її голос підносився над галасом балачок та дощу. «Не забудь покликати мене додому…» Моє серце тремтіло. Наш народ не з тих, хто йде на війну за помахом чиєїсь руки, під ревіння труб і сурм. Ні, ми билися під звуки пісень про кохання, бо ж ми італійці Азії.