Шлях додому

моя пам’ять у відпустці.

, ні, усе правильно. І ми можемо говорити про це так часто, як тобі потрібно, і

Гра «Не гавкай» була дуже схожа на гру «Чекати» — ще одна гра, яка мені не подобалася. Коли Лукас казав «Чекати», я сідала й не рухалася, доки він не повертався і не казав «Добре!». А іноді давав мені смаколик, казав «Молодець», і ця частина гри мені подобалася, але загалом «Чекати» вимагала зосередженості й була виснажливою і нудною грою. Здається, люди не мають відчуття часу й не розуміють, скільки веселощів вони пропускають, поки собака виконує команду «Чекати» і має просто сидіти й не гратися. Те саме стосувалося й «Не гавкай». Лукас називав мене хорошою собакою лише тоді, коли я пам’ятала, що так треба робити постійно: коли хтось дзвонив у дзвінок і я робила «Не гавкай», Лукас міг дати мені смаколик, а міг і не дати. Це було виснажливо. Я сподівалася, що він забуде про цю гру, але він постійно її повторював, і Мама теж.

— Може, наступного разу поклади їй туди м’ячик, — запропонувала Мама.

Я насторожено подивилася на неї. М’ячик? Я знала це слово: м’ячик — це найдивовижніша іграшка у світі. Коли Лукас кидав його, він відскакував геть, а я гналася за ним, хапала його і приносила, щоб усе повторити знову.

Іноді Лукас брав м’ячик на прогулянку. Він спускав мене з повідця на широкому просторому місці з травою — «у парку» — і кидав м’ячик знову й знову. М’ячику ніколи не вдавалося втекти від мене.

Я обожнювала ганятися за м’ячиком, обожнювала приносити його й обожнювала, коли Лукас говорив мені, що я хороша собака. Іноді в парку були інші собаки, які ганялися за своїми м’ячами, вдаючи, що їм не хочеться побігти за Лукасовим м’ячем.