Ми

Я питаю: про що люди — з самих пелюшок — молилися, мріяли, мучилися? Про те, щоб хто-небудь раз і назавжди сказав їм, що таке щастя — і потім прикував їх до цього щастя ланцюгом.

Тут я на власному досвіді побачив, що сміх — найстрашніша зброя: сміхом можна вбити все — навіть убивство.

Безглузде — тому що біле не може бути одночасно чорним, обов’язок і злочин — не можуть збігатися.

Мені було ясно: всі врятовані, але мені порятунку вже немає, я не хочу порятунку…

І над головою руйнуються чавунно-летючі хмари — нехай: вам не затемнити сонця — ми навіки прикували його ланцюгом до зеніту — ми, Ісуси Навини.

І щось про дітей, і як вона їх всіх відразу, гуртом, повела на Операцію, і як їх там довелося зв’язати, і про те, що «любити — потрібно нещадно, так, нещадно», і що вона, здається, нарешті зважиться…

Останнє відкриття Державної Науки: центр фантазії — жалюгідний мозковий вузлик у межах Вароліїва моста. Триразове припікання цього вузлика Х-променями — і ви вилікувані від фантазії -
назавжди.

— Припустимо… Ну добре: нехай навіть так. А що далі?
— Смішно! Зовсім дитяче питання. Розкажи що-небудь дітям — все до кінця, а вони все-таки неодмінно запитають: а далі, а навіщо?
— Діти — єдині сміливі філософи. І сміливі філософи — неодмінно діти. Саме так, як діти, завжди і треба: а що далі?

І раптом несподівано, ще синьо сяючи, вона схопила мою руку — і у себе на руці я відчув її губи… Це — вперше в моєму житті. Це була якась невідома мені досі древня ласка, і від неї — такий сором і біль, що я (мабуть, навіть грубо) висмикнув руку.

З вами гірше: ви обросли цифрами, по вас цифри повзають, як воші.